Що саме є міжнародною копродукцією та як українським продюсерам до неї долучитися? Де й як може відбуватися дистрибуція такого проекту? Як розподіляються права на нього? Відповіді на ці та інші важливі питання – у копродакшн-гайді від організаторів KMW CoProduction Meetings 2019

Понад 18 тис. фільмів – така кількість копродакшн-проектів вийшла у Європі з 2007 по 2016 рік включно. І з кожним роком таких проектів ставало дедалі більше: наприклад, у період 2010—2015 рр. серед всіх ігрових фільмів, вироблених в ЄС, фактично кожен четвертий був міжнародним копродакшном (24%). Чому це стало можливим? Та як українськім продюсерам поповнити цю вражаючу статистику своїми проектами? Про це – нижче.

Отже, спочатку варто визначитися, що взагалі вважається міжнародною копродукцією. Поширена думка, що якщо ти вкладаєш гроші в якийсь закордонний проект, то він автоматично стає міжнародною копродукцією. Проте, це не так. Справа в тому, що для отримання цього статусу оформляються спеціальні документи, які найчастіше подають в інститути кіно або інші органи, котрі регулюють аудіовізуальний сектор. Окрім того, такі фільми часто претендують на державну підтримку, завдяки чому стають потенційними кандидатами на отримання статусу «національних» одразу у декількох країнах. Тому відповідні державні органи перевіряють, у кого яка частка, кому належать права, хто, де й на яких майданчиках планує здійснювати дистрибуцію.

Де шукати підтримку?

Наразі у різних країнах Європи є дуже багато різних фондів – національних, регіональних, локальних, – до яких можуть звертатися за підтримкою місцеві продюсери. В тому числі – звертатися з міжнародними копродукційними проектами. Зупинімося на двох найпомітніших і наймасштабніших програмах.

По-перше, це Eurimages – європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва та прокату. Його було створено при раді Європи 1998 року, проте Україна досі не є членом цієї організації. Тож, аби долучитися до копродашн-процесу, в який включений Eurimages, український продюсер має знайти співродюсера у державі, яка може претендувати на грант цього фонду.

Другий шлях – скористатися Конвенцією Ради Європи про спільне кіновиробництво. Конвенція забезпечує підтримку багатостороннього спільного кіновиробництва в усій Європі, а не лише ЄС. Для отримання статусу копродакшну, над проектом мають працювати принаймні три співпродюсери з трьох різних країн, які підписали конвенцію (Україна входить до числа цих держав). Варто зазначити, що до проекту також можна залучати продюсерів з країн, які не підписали Конвенцію, проте їхня частка не має перевищувати 30% виробничих витрат. Загалом частка одного продюсера з країни-учасниці (якщо таких продюсерів на проекті двоє) не може перевищувати 90%, а якщо троє – то 80%.

Також, за умовами Конвенції, для визнання проекту «міжнародним» потрібно пройти культурологічний тест. Наприклад, для анімаційного проекту треба набрати мінімум 15 з можливих 23 балів. А для художнього фільму – 16 балів з 21-го (втім, з цього правила можливі винятки за домовленості сторін). У даному випадку найбільше балів (4) можна отримати за місцевого режисера і сценариста (3), а також акторів першого плану (3 бали — обчислюють за кількістю знімальних днів).

Найголовніша перевага Конвенції полягає в тому, що згідно з нею, стрічки, визнані проектами спільного виробництва, мають отримувати статус національних у державах співпродюсерів. А це, в свою чергу, дозволяє претендувати на гранти центрів кіно та локальних фондів.

Звісно, Конвенція – не єдиний міжнародний договір, що регламентує копродукцію. Також є угоди про співпрацю у галузі аудіовізуального виробництва – такі, як Україна підписала з Францією та Канадою. Вони відрізняються більш «м'якими» вимогами до кількості співпродюсерів та співвідношення їхніх часток. Проте, важливо зазначити, що такі угоди мають меншу силу, ніж Конвенція. Тобто, якщо мова йде про країни, що підписали двосторонню угоду, а також ратифікували Конвенцію, – наприклад, Україна та Франція, – то у роботі над копродакшн-проектом продюсери з цих держав мають керуватися саме Конвенцією, а не угодою.

Де показувати?

Одне з найгостріших питань для продюсерів – міжнародний потенціал виробленого фільму чи серіалу. Де його можна показати, щоб отримати максимальний прибуток? Вочевидь, у копродукційного проекту прокатний дистрибуційний потенціал більший: адже якщо, наприклад, дві країни виробляють фільм, то й показати його, відповідно, планують принаймні у кожній із них. Загалом, дві країни – це середньостатистичний показник для копродакшн-проектів в ЄС. І це вже непогано, оскільки національні стрічки рідко виходять за межі однієї країни.

Але країн, що побачать копродукційний проект, може бути й більше. За статистикою, в період 2010–2015 рр. 39,5% всіх копродакшн-проектів, знятих за участі європейських партнерів, спочатку вийшли в прокат в інших країнах, до того ж – навіть не завжди в державах ЄС. А якщо враховувати мажоритарні копродакшн-проекти, то показник зростає до 62,9%. Наприклад, половина фільмів, знятих у партнерстві з німецькими продюсерами, вийшла в прокат за межами ЄС раніше, ніж у самій Німеччині.

Серед успішних міжнародних копродакшн-проектів можна назвати, наприклад, кінотрилогію «Дівчина з татуюванням дракона» (MAN SOM HATAR KVINNOR, фільм 2009 року; спільне виробництво Швеції, Данії, Німеччини та Норвегії) – успіх призвів до створення 2011 року однойменної американської версії, котра знову ж таки «прокотилася» в Європі. Також – стрічки «Тоні Ердманн» (TONI ERDMAN, 2016; копродакшн Німеччини, Австрії, Монако, Румунії, Франції, Швейцарії), «Транзит» (TRANSIT, 2018; копродакшн Німеччини та Франції), «3 дні з Ромі Шнайдер» (3 Days in Quiberon, 2018; копродакшн Німеччини, Австрії, Франції) тощо.

І, звісно, треба підкреслити важливість своєчасного вирішення питання авторських прав, аби не вийшло так, як з фільмом «Людина, що вбила Дон Кіхота» (THE MAN WHO KILLED DON QUIXOTE, 2018; копродукція Іспанії, Бельгії, Франції, Великобританії, Португалії). Нагадаємо: проект, що пройшов крізь справжнє «виробниче пекло», врешті опинився у суді, де режисера Террі Гілліама позбавили авторських прав на його твір, віддавши їх продюсерській компанії Alfama Films. Фільм врешті вийшов у прокат, але це можна назвати справжнім дивом.

Де шукати партнерів?

Надійні професійні партнери – чи ненайголовніша запорука успіху копродукційного проекту. І саме пошуку таких партнерів та налагодженню зв'язків з ними присвячено KMW CoProduction Meetings 2019. У межах цього копродукційного івенту медіафоруму KYIV MEDIA WEEK відбудеться панельна дискусія, присвячена темі копродакшну в Україні, презентація проектів міжнародних продюсерів, що шукають партнерів у нашій державі, а також індивідуальні зустрічі із закордонними колегами, на яких українські продюсери зможуть представити їм власні проекти.

Участь у KMW CoProduction Meetings 2019 є безкоштовною для українських учасників. Це стало можливим завдяки Українському культурному фонду (УКФ), адже проект KMW CoProduction Meetings 2019 здійснюється за підтримки УКФ в рамках програми Підсилення потужності українського аудіовізуального сектору.

KMW CoProduction Meetings 2019 відбудеться 18 та 19 вересня в Hyatt Regency Kyiv (вул. Алли Тарасової, 5).

Аби бути в курсі новин заходу, підписуйтесь на подію KMW CoProduction Meetings 2019 у Facebook, а також слідкуйте за оновленнями на сайті й офіційній Facebook-сторінці KYIV MEDIA WEEK.